Історія населенних пунктів

Коротка історична довідка про походження назв населених пунктів Березнівського району, їх розвитку

 

Березнівська міська рада


Березне (Андріїв до 1700р.) – місто, районний центр, розташоване за 66 км від обласного центру, населення – 13,7 тис. жителів.
Назва походить від імені засновника поселення Андрія, що є характерним для багатьох населених пунктів цієї місцевості. Назва Березне виникла від відозміни слова Набережне, Бережне, так як було розміщене на березні річки Случ. Ще одна версія походження назви Березне пов’язана з березовими гаями, що є дійсно характерні для цєї місцевості. Одна з легенд говорить, що засновником давнього поселення, що має сліди поселення первісної людини, про що свідчать кам’яні речі і зброя того періоду, заселяли словянські племена дулібів, що належать до південно-східної групи слов’ян був Береза. Так, що схилялись до однієї з версій походження назви Березне неможливо, кожна з легенд має право на своє існування. 
Перша достовірна письмова згадка про Березне відноситься до 1445-го року. До 1700-го року містечко носило назву Андріїв, а з середини XVI ст. паралельно вживаються назви Андріїв і Березне. Пізніше містеч­ко стали іменувати Береженкою, Бережним, а в XIX ст. усталилася назва Березне. 
За часів середньовіччя Андріїв був значним торговельно – ремісничим осередком, тому отримав статус містечка, яке оточували мури з двома брамами. В 1629 році містечко мало 328 димів.
У XVI столітті Андріїв (Березне) одержало Магдебурзьке право і герб, мало магістрат і входило до складу Луцького повіту Хупківської волості. 
В 1569 році в Любліні відбулась подія, яка увійшла в історію як Люблінська унія - злиття королівства Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту. За цим договором майже всі українські землі, в тому числі і Волинь, опинились під надзвичайно тяжким польсько-шляхетським пануванням. Містечко Андріїв увійшло до складу Луцького повіту новоствореного Волинського воєводства. 
Становище міщан і селян значно погіршилось в порівнянні з попереднім періодом. Посилився не тільки економічний, а й соціальний, національно-релігійний гніт. В цей час в Андрієві для католиків було збудовано костел, який належав до Тучинської парафії. Жителів містечка змушували приймати католицтво, православних не допускали до управління містом.
Досить значними були повинності селян і ремісників. Панщина забирала більше половини робочого часу селянина. Він орав, сіяв, збирав хліб і сіно на фільварковій землі, ходив за панською худобою. Селян змушували також чистити стави, споруджувати греблі, брати участь в ремонті міських споруд і доріг, охороні містечка. Крім того, вони повинні були возити дерево з лісу, доставляти залізо до рудні, давати підводи урядникам.
Ремісники зобов'язані були працювати без винагороди, їм давалась лише сировина і харчу­вання під час роботи. Слід відзначити, що всі ці повинності селяни і міщани виконували своїми знаряддями праці, своєю худобою, що було надзвичайно вигідно для феодалів-власників. В цю епоху з'являється, в числі інших прибутків землевласників так зване право пропінації, яке полягало не тільки в виключному праві торгівлі спиртними напоями, але і в забороні своїм селянам купувати їх де небудь на стороні. Разом з пропінацією власники монополізували помол.
Як і раніше, ті міщани, які займались землеробством, платили чинш, причому розмір його постійно підвищується. Якщо в 1549 році з населення стягували 20 грошів з диму, то в 1616 вже 30. Грошова рента з лану теж зросла майже втричі. Великого лиха завдавала містечку сваволя королівської адміністрації, бешкети польських жовнірів, які грабували населення. Тому вже в XVI ст. зароджується і розвивається селянський рух.
В поборовому реєстрі сіл князя Романа Сангушка за 1571 р. міститься запис про масові втечі зубожілих селян. 
В 1584 році в містечку Березному і в селі Холо­пи селяни повстали проти польських жовнірів, які прибули сюди для зміцнення польської влади. В 1592 р, під час селянсько-козацького повстання Косинського збройні виступи повторились. Через містечко проходили збройні сили повсталих, і міщани надавали їм всіляку допомогу і підтримку, в тому числі і людьми.
Якщо говорити про саме містечко, то його не минув страшний період руїни, коли вся Україна нещадно плюндрувалась як польськими, так і московськими окупантами, договором її було офіційно розчленовано на 2 части­ни. Походи польських жовнірів, набіги татар (1677р.) призвели до того, що містечко було спалене, більшість жителів знище­на, тільки декому вдалося врятуватися в лісах.
До того ж ці роки були позначені природними катаклізмами. Люті морози і сильні снігопади чергувалися з відлигами і зимовими повенями, травневими морозами. До неврожаїв призводили надзвичайно часті градобої, нашестя сарани. Отож на початок XVIII століття в Андрієві зали­шалося тільки 90 мешканців.
На кінець ХVІІІ століття Передмістя Теклівка і Сільце нараховували відповідно 18 і 46 дворів. Отож по їх кількості (317) містечко тільки тепер вийшло на рівень 1625 року, повністю оправившись після погрому татар і економічного занепаду другої половини XVIII століття. Вигідне географічне розташування на річковому шляху сприяло дальшому його розвитку. Загальне пожвавлення економічного життя в Березному супроводилось розвитком торгівлі. З 1843 року тут відбувалось 12 одноденних і 3 кількаденних ярмарків щорічно, які сприяли збуту частини товарної продукції місцевого виробництва. Решту вивозили по Случі десятками суден і плотів. Головними продуктами торгівлі були ліс і хліб. Дещо менше значення (по прибутку) мали полотно, мед, віск, хутро. Торговими людьми були євреї.
У 80-х роках XIX століття було побудовано ґуральню, пивоварний завод, водяний млин, сукновальню на р. Случ, два тартаки, цегельний завод, два парових млини. Крім новозбудованих, на Случі працювало ще кілька водяних млинів. 
В Другій половині ХІХ століття спостерігається швидке зростання кількості мешканців Бережного. В 1887 році було 220 дворів православних з 1798 жителями, «римо-католицьких 66 душ обох статей і євреїв 2171 душа», тобто в містечку вже нараховувалось 4035 мешканців. Проте, починаючи з 90-х років, ситуація змінюється. До цього спричинилося введення в дію у вересні 1885 року залізниці, що зв'язала Рівне з Лунінцем. Вона стає головним видом транспорту, на неї переноситься основний вантажопотік. Водний шлях втратив своє колишнє значення основної транспортної магістралі. Сплав лісу і рух торгових суден по Случі поступово припиняється. В результаті Березне яке знаходилося порівняно далеко (18 верств) від залізниці, перестало бути торговим центром і річковим портом. Підприємства закривалися, а ті, що були знищені чи пошкоджені пожежами, не відбудовувалися. Березне стало звичайним селом, лише за традицією його продовжували іменувати містечком.
В XX столітті Березне хоч і втрачає своє економічне значення, але в судово-адміністративному відношенні стає другим повітовим містом після Рівного. Перед самою війною намітились нові перспективи економічного розвитку Березного. Губернським комітетом було прийнято ряд рішень про фінансування будівництва кількох господарських об'єктів, однак війна не дозволили здійснити наміченого.
 Ось як характеризував наступне десятиріччя Тарас Бульба-Боровець: «Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські болота. Були в нас росіяни, австрійці, поляки, мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму». Круговерть громадянської війни, до речі, досить широко відображена в «Історії міст і сіл Української РСР», завершилася підписанням в 1921р. Ризького договору між РРФСР і Польщею, Таким чином два окупанти поділили між собою здобич - стародавню Волинь. Березне ж у складі західної частини Волині відійшло до Речі Посполитої Польської.
За часів польської окупації Березне було центром Березнівської гміни Ровенського повіту. 1 січня 1925 року з нього було вилучено Деражне, Степань, Костопіль, Березне, Людвипіль та утворено з них Костопільський повіт. За переписом 1921 року, в містечку проживало 5385 чоловік. Колишню Березнівську волость поляки поділили на дві гміни - Березнівську і Людвипільську, Березне опинилося в демаркаційній лінії, тому мало зв'язки з Радянською Україною. 
Через радянсько-польський кордон тікало дуже багато людей у Польщу. Спочатку це були колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Дещо пізніше, приблизно з 1925 року, серед втікачів з'явилися професори, інженери, агрономи, вчителі, службовці. Вони розповідали людям жахливі речі про більшовиць­кий режим. З 1930 року польсько-радянський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. 
З 1939 року Березне з волостю входить до складу Костопільського повіту Радянської України. А на початку 1940 року містечко стало центром новоствореного Березнівського району. В роки Великої Вітчизняної війни з 6 липня 1941 року по 10 січня 1944 року Березне було окуповане німецько – фашистськими загарбниками. В повоєнні роки налагоджено роботу слюсарного, ковальського, стельмашного цехів райпромкомбінату, два парових млини, дві лісопильні, електростанція, Березнівська МТС. За зразком східних областей України проведено колективізацію.
З 1957 року Березне - селище міського типу. У 60-70-х роках утворено комбінат побутового обслуговування населення, споруджено льонозавод, швейну фабрику, фарфоровий завод, консервний цех харчокомбінату, багатоповерхові житлові будинки, готель, автовокзал.
  21 грудня 2000 року рішенням Верховної Ради України Березному надано статус міста районного підпорядкування.
 Сьогодні основний промисловий потенціал міста складають сірникова фабрика, Березнівський держлісгосп, молокозавод "Бімол", швейна фарбика "Укленко". Потужними темпами розвиваються малий та середній бізнес, який охоплює деревообробну та меблеву галузі промисловості, виробництво покрівельних матеріалів. Сучасна сфера побутового обслуговування міста практично представлена приватними підприємцями.
Традиційно на високому рівні працюють заклади торгівлі та громадського харчування Березнівського районного споживчого товариства та підприємців.
Соціальну сферу утворюють: освіта – лісовий коледж, Надслучанський інститут, Західноукраїнський коледж "Полісся", вище професійне училище, гімназія, загальноосвітня школа №2, економіко – гуманітарний ліцей, ліцей – інтернат спортивного профілю, агротехнічний ліцей – інтернат, 2 дошкільних навчальних заклади; культура – районний будинок культури, районний краєзнавчий музей, дитяча музична школа, централізована система публічно – шкільних бібліотек; охорона здоров'я – центральна районна лікарня, центральна районна поліклініка, стоматполіклініка. Для змістовного дозвілля мешканців міста - спортивний комплекс "Колос", дитячо – юнацька спортивна школа, плавальний басейн, кінотеатр, будинок дітей та молоді. 

 

Соснівська селищна рада

Соснове (Людвипіль до 1946р.) - селище міського типу, центр селищної ради. Розташоване за 29 км від районного центру, населення – 2080 жителів. Селищній раді підпорядковані села Адамівка, Великі Селища, Вілля, Іванівка, Глибочок.

Назва Соснове походить від слова сосна, однак назва була нав’язана, владою що була на той час. Більш давньою та оригінальною є назва Людвипіль. Перша згадка про заснування Людвиполя жителями містечка Губків в 1708 році після руйнування його шведськими військами, які рухалися на схід. Більш давні легенди свідчать, що в одного з власників цих територій було дві дочки Марина і Людмила, і як водиться в ті часи було престижно засновувати нові поселення, або перейменовувати старі в честь своєї рідні.
Саме два поселення, які лежали на березі р.Случ отримали назви Маринин в честь дочки Марини та Людвипіль в честь Людмили. Інша легенда розповідає про красуню Людмилу, яка пожертвувала своїм життям спасаючи людей від татарської навали. Вдячні односельчани і назвали поселення Людвипіль в честь їхньої спасительки. 
Після приєднання Правобережної України до Росії з 1795 року Людвипіль входить до складу Ровенського повіту. 
На початку ХІХст. в Людвиполі діяла суконна мануфактура. У 1820 році поміщиком Понінським було відкрито папірню (паперову фабрику). У 1828 році папірня давала продукції 200 стіп різних сортів паперу, але вже у 1842 році вона не діяла. і була знищена внаслідок пожежі у 1858 році .
Завдяки вигідному розташуванню – через Людвипіль йшли торгові шляхи, швидко розвивалась торгівля. Водним шляхом сплавляли ліс і перевозили різні товари. Тільки в 1850 році від Людвипільської пристані відправлено 89 плотів з товарами на суму 27,5 тис.крб.. 
На початку ХХст. у Людвиполі була лікарня та аптека. В містечку був винокурний завод, середній річний прибуток від якого становив 6 тис.крб. при 7-ми робітниках. Ярмарки в Людвиполі проходили 12 червня, 28 жовтня, 4 грудня і 8 числа кожного місяця. 
За часів польської окупації з 1925 року Людвипіль був центром Соснівської гміни Костопільського повіту До Другої світової війни на території Людвиполя проживало населення, різне за релігійним і національним складом: українці, поляки, євреї, німці. Тут проживала найбільша на Волині єврейська община. 
З 1939 року - входить до складу Радянської України. З 1940 року населений пункт був районним центром. 
В роки Другої світової війни фашисти створили тут гетто, де в 1942році було розстріляно 3000 євреїв. 
7 березня 1946 року Людвипіль перейменовано на Соснове. В 1962 році Соснівський район ввійшов до складу Березнівського району.
В наш час виробничу сферу селища представляють Соснівський держлісгосп, ТОВ "Тандемсвіт", Рембудсервіс, кобавсний цех, та інші підприємства.
До соціальної сфери відносяться Соснівська гімназія, дошкільний навчальний заклад, будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, будинок дітей і молоді, Соснівська районна лікарня, 10 магазинів, 4 об'єкти громадського харчування.

Адамівка – село, розташоване за 25 км від районного центру, населення – 196 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1720 року. Назва походить від власного імені Адам інших гіпотез походження назви не збереглося.
В селі є фельдшерсько – акушерський пункт та магазин.


Великі Селища – село, розташоване за 28 км від районного центру, населення – 1193 жителів.
Спочатку село називалося Селище, тобто поселення людей і згадується в “Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии” 1596р., що поселення належить до містечка Хупков. Після зруйнування Губкова значна частина жителів поселилась в с.Селища і воно значно збільшилось. З того часу його почали називати Великі Селища.
В селі є 5 магазинів та 1 об'єкт громадського харчування.

Вілля – село, розташоване за 34 км від районного центру, населення – 60 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1720 року. Назва походить від річки, яка протікає в західній частині села. 
В селі є фельдшерсько – акушерський пункт та магазин.

Глибочок – село, розташоване за 34 км від районного центру, населення – 199 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1725 року. Походить від слова “глибоко” В розумінні далеко. Дійсно населений пункт розміщений далеко від інших, глибоко в лісі.
В селі є фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, магазин.

Іванівка (Янівка, Яковка) – село, розташоване за 23 км від районного центру, населення – 138 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1810 року. Одне з поселень де жили вихідці із Польщі, слово Ян поширене на їх території тому гіпотеза походження від власного імені є переконливою. Уже в радянські часи, Янівка була змінена на Іванівку, так як більшість поляків була переселена до Польщі або асимілювалась серед українського народу.
В селі є сільський клуб та магазин.
 
 

Балашівська сільська рада

 
Балашівка – село, центр сільської ради, розташоване за 16 км від районного центру, населення – 1776 жителів. Сільській раді підпорядковані села Михалин, Лінчин, Сівки
Перша згадка про село датована 1629 роком. Назва походить від слова “білявий”, світловолосий чоловік на ім’я Біл, згодом Білаш, Балаш. Звідси й пішла назва села. Інша легенда розповідає, що пан Малинський поселив в урочищі Дворище 12 сімей із Житомирщини на покарання. Панські слуги називали цих людей “бошовниками” , тобто людьми що бушували проти панів.
Ще одна версія трактує походження назви села від слова очерет, яке в литовській та древньоруській мові звучить як балаш, то й село серед очерету – балашу – Балашівка. 
Поодинокі знахідки кам’яних знарядь праці свідчать, що територія села була заселена в епоху бронзи (ІІ тис.до н.е.).
Як свідчать архівні дані в 1755році в Балашівці була побудована дерев’яна церква. В 1850 році на кошти поміщика Коржанівського була побудована нова дерев’яна церква з дзвіницею. 
В травні 1943 року с Балашівка було спалене фашистами. 
В наш час у селі є сільска лікарська амбулаторія, Балашівський колегіум, дошкільний навчальний заклад, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 8 магазинів, 2 об'кти громадського харчування, лазня. З промислових об'єктів в основному лісопильні. Розпочинає діяльність ТОВ"Балашівський щебеневий завод".

Михалин – село, розташоване за 17 км від районного центру, населення – 806 жителів. 
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року. Перші жителі з'явилися в день Святого Михайла (21 листопада). Від імені цього свята походить назва села.
В селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини, 1 об'єкт громадського харчування.

Лінчин - село, розташоване за 25 км від районного центру, населення – 685 жителів.
За переказами с.Лінчин виникло в кінці ХVІІІстоліття. Назва походить від імені Лєна. Спочатку поселення називали Лєнчин – хутір. Згодом назва видозмінилася від слова Лєнчин на Лінчин.
В селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини.

Сівки – село, розташоване за 35 км від районного центру, населення – 133 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року. Назва села походить від видозміненого слова "сіяти".
В селі є фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, магазин.

 

Бистрицька сільська рада

 
 Бистричі (Городня Бистриця) – село, центр сільської ради, розташоване за 19 км від районного центру, населення – 2701 житель.
У писемних джерелах село під назвою Городня Бистрина вперше згадується в 1545 році, як володіння луцького старости. Назва села, ймовірно, походить від слова "бистрина", адже поблизу села річка Случ має надзвичайно швидку течію, тут багато вирів. Автор "Ілюстрованого путівника по Волині" Мечеслав Орлович, пов'язую назву Бистричі з язичницькою слов'янською богинею Бистрина, на честь якої було залоржено це поселення. Вчені – історики пов'язують назву села з його первісною назвою – Городня Бистриця. Білоруською мовою Городня Бистриця означає укріплене городище.
В 1629році в Бистричах нараховувалося 28 димів. 
У період селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка поблизу с.Бистричі у 1595році діяв загін місцевих повстанців, які називали себе сотнею Лободи, перебували повстанці в Межирицькому замку. В 1596 році через село проходили повстанці очолювані Северином Наливайком. 
В 1667-1669 роках село зазнавало набігів орд кримських татар. 
У 1788 році у Бистричах була заснована папірня. У 1797році тут працювало 4 кріпаки, в 1809році продукція папірні становила 700 стіп паперу. 
У 1816році в діяла мануфактура на якій працювало 11 вільнонайманих працівників. На мануфактурі був лише 1 верстат.
У 1851 році в діяв поміщицький винокурний завод. В цей час в селі працював водяний млин – річний прибуток при двох робітниках становив 30 тис.крб. 
З 1866 року село стало волосним центром. В 1867 році тут відкрили парафіяльну школу, а в 1875 році було відкрито однокласне народне училище. 
За даними перепису 1921 року в Бистричах налічувалося 327 дворів з населенням 1838 жителів, в тому числі 1714 українців, 79 поляків.
У 1940 році утворено Бистрицьку сільську раду, колгосп, машинно – тракторну станцію.
За часів німецької окупації під час Великої Вітчизняної війни село було майже повністю спалено.
Історія с.Бистричі тісно пов’язана з життям та діяльністю генерал-хорунжого УПА “Поліська січ”. Тараса Бульби-Боровця.
Зараз це сучасне село на території якого діють навчально – виховний комплекс "Загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад", сільська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, Бистрицьке лісництво, ВАТ"Бистрицька МТС", 8 магазинів, 1 об'єкт громадського харчування.
 
 

Білківська сільська рада

 
Білка – село, центр сільської ради, розташоване за 7 км від районного центру, населення – 1039 жителів. Сільській раді підпорядковане село Підгало.
Розповідають старі люди, що на місці села були болота, пани висилали сюди людей за непослух. Селяни розчищали ділянки і будували оселі серед лісу. З часом кількість їх зростала і утворилося село. Назву дали від слова “білка” тварини, що водилися в навколишніх лісах. Інша версія твердить, що назва “білка” походить від слова “белка” білий, яке було видозмінено з часом.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1600 року. 
В XVII столітті у села нараховувалося 40 димів. Село було обнесене парканом з колотої дубини, на чотири сторони були ворота. Нівркуги росли густі ліси.
В ХІХ столітті у селі була збудована громадська комора, де кожен житель міг позичити зерна на посів, яке повертав восени з нового врожаю з відсотками
По сусідстві з Білкою знаходилося польське село Липники. Поступово Білка обростала хуторами. Переважна більшість хуторів з’явилася в 1911-1915 роках, в 1915 році їх налічувалося 10.
Панського маєтку в селі не було, селяни належали до Зірненського фільварку панів Малинських. На Липниках була молочарня та маслобойня. На території Білки ніяких промислових підприємств, крім млинів не було. В ХІХ столітті в селі була побудована громадська комора. При в’їзді в Білку стояла корчма, де вівся торг промислових товарів.
Станом на 1922 рік в селі діяло два вітряних млини, а у 50-х роках був побудований ще один млин.
У вересні 1920 року сюди повернулися польські війська і село на 20 років (до весни 1939 року) опинилося у складі польської держави.
У 1925 році на кошти зібрані населенням сіл Білка та Липники, було збудовано приміщення нової двоповерхової школи. Школа була п’ятикласна і навчання в ній велося українською та польською мовами. З 1939 року діяла семирічка. В січні 1946 року школу було спалено. Приміщення сучасної школи було побудовано у 1964 році, а після війни тривалий час навчання велося по селянських хатах. 20 вересня 1939 року було засновано сільську раду. В 1949 році було організовано колгосп ім. Щорса.
На початку 50-х років було збудоване невелике приміщення, де розмістився клуб, а в середині 60-х було збудовано сучасне приміщення клубу. В 1952 році було зведено приміщення ФАПу , там розмістилося пологове відділення та аптека.
В 1973 році було прокладено шосейну дорогу Моквин-Голубне і відкрито автобусний маршрут Березне – Голубне через Білку. В першій половині 80-х років в селі споруджено сучасне приміщення магазину, збудовано відрізок дороги Березне-Білка. В 2006-2007 році була прокладена асфальтована дорога від с.Зірне.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 2 магазини, 1 об'єкт громадського харчування.

Підгало – село, розташоване за 8 км від районного центру, населення – 84 жителі.
Село засноване у 1920 році. Назва походить від двох слів “під” та “гало”. Гало – непрохідні болота, хащі, торфовища. Назва означає населений пункт, який знаходиться біля непрохідних боліт, територія яких була осушена в 70-их роках минулого століття.
В роки Другої світової війни німці спалили село, залишилося лише декілька хат.
З об'єктів соціальної сфери у селі є магазин.

 

Бронська сільська рада

 
 Бронне – село, центр сільської ради, розташоване за 15 км від районного центру, населення – 773 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1562 року. Село засноване в урочищі “Броня” де були оборонні споруди з найдавніших часів: від слова боронити, “захищати”, існує легенда про мужніх захисників, які обороняли свій дім і майже всі загинули у їх честь і названо село “Оборонення” пізніше перейшло у Бронне. 
Згідно перепису 1816 року у Бронному було 129 селян. У 1887 році кількість мешканців села зросла до 364.
На 1909 рік в селі було 79 дворів, 823 жителі, з них 505 в селі та 318 на хуторах.
Після підписання Ризького договору у село повертається польська влада.
За свідченнями старожилів у 1912 році в селі діяла церковно – приходська школа. З 1925 року у школі 95 учнів навчалися у дві зміни. У 1950 році у школі вже навчалося 275 учнів.
У 1949 році було організовано колгосп імені Дзержинського. У 50-ті роки було збудовано медпункт, пологове відділення, аптека. У 1965 році завершено будівництво нового приміщення школи.
У 1961 році в селі діяли 2 електростанції потужністю 35кВт, млин, пилорама, магазин. У 1993 році споруджено церкву Святої Покрови.
Сьогодні на території села знаходиться загальноосвітня школа І – ІІ ступенів фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 4 магазини. Здійснює свою діяльність ФГ "Бронне". В 1993 році у селі збудовано Свято – Покровський храм.
 
 

Великопільська сільська рада

Велике Поле – село, центр сільської ради, розташоване за 19 км від районного центру, населення – 447 жителів. Сільській раді підпорядковані села Велика Купля, Замостище, Яблунне.
Село засноване у 70-х роках ХІХ століття. На місці сучасного села були суцільні ліси, які належали панам Рябчинським. Серед лісів був невеличкий простір вільний від дерев, який називали Полем, коли з’явилися перші поселенці то почали розширювати поле, яке стало великим звідси і назва Велике Поле.
Першими поселенцями були українці та німці, що поселилися колонією на землі куплені у поміщика Рябчинського. Населення в основному займалося виготовленням випаленої цегли на двох цегельнях.
В 1939 році в селі було 1051 житель. 
В 1940 році об'єднанням 34 дворів було утворено першу артіль. В 1953 році було проведено укрупнення колгоспу на базі трьох менших господарств. а той час у господарстві нараховувалося 180 колгоспників.
В повоєнні роки у селі було збудовано клуб, медпункт, лазню, проведено електрифікацію.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 2 магазини.

Велика Купля – село, розташоване за 18 км від районного центру, населення – 168 жителів.
Назва походить від історичних подій, які згорталися в ХІХст. коли вільні землі купувались переселенцями з інших країв чехами, поляками, німцями, а так-як земель купувалось багато, утворювались поселення одне з них назвали Велика Купля в честь купівлі нових земель.

Замостище – село, розташоване за 18 км від районного центру, населення – 39 жителів
Вперше село згадується у писемних джерелах 1870 року. Назва села походить від свого географічного походження. Поблизу протікала невеличка річка і населення, що проживало поблизу переїжджаючи брід мостило мілководну його частину його щоб переїхати, а згодом село отримало назву те, що за мостищем тобто бродом, за мостом, мілководним місцем.

Яблунне – село, розташоване за 13 км від районного центру, населення – 434 жителі.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1445 року. Назва походить від назви фруктового дерева яблуня. Яблуневими садами і донині славиться невеличке село, яке має давню історію.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, магазин. 
 
 

Вітковицька сільська рада

 
Вітковичі – село, центр сільської ради, розташоване за 8 км від районного центру, населення – 2193 жителів.
Згідно легенди назва походить від власного імені кріпака – втікача Віта, який оселився на правому березі річки Случ серед лісів, боліт і пісків. Віт мав тринадцять синів, які з часом одружилися, росли їхні сім'ї, а з ними розросталося і поселення, яке згодом стало село Віти, пізніше Вітковичі. 
Вперше село згадується у писемних джерелах 1583 року. За даними тарифного перепису 1629 року у Вітковичах було 35 димів.
У XIX столітті у селі нараховувалося 50 дворів та окремі польські та німецькі поселення, розкидані в лісах, де також були поодинокі смолярні.
Сьогодні в селі є навчально – виховний комплекс "Загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад", сільська лікарська амбулаторія, 4 магазини, 1 об'єкт громадського харчування.
 
 

Голубненська сільська рада

 
Голубне – село, центр сільської ради, розташоване за 12 км від районного центру, населення – 644 жителі.
Назва походить від місцевого значення слова голубка – кіл вбитий у землю біля якого скручували в’язані плоти на воді. Інша версія походження назви села, слово “голуб”, від слів “голе” і “лубне”, бо тут як і скрізь на Поліссі з давніх-давен здирали “голови” з дерев “луб” (кору), яка йшла на виготовлення личаків.
Вперше згадується у писемних джерелах 1595 року, як село Голубне Печалівської волості, розташоване на шляху з Березна до Тучина. У 1629 році у Голубному налічувалося 94 дими. Поблизу села виявлено поселення доби ранньої бронзи.
За історичними даними у 1753 році у селі нараховувалося 50 дворів та 386 душ прихожан, на кошти яких побудована дерев'яна церква, що простояла до 1971 року. В 1993 році збудована нова цегляна церква.  
В селі діяв паровий млин, який належав Є.С.Дидинському і давав 12 тис.крб. річного прибутку при 2-х робітниках. 
Приміщення школи було споруджене у 1929 році. У воєнний період в 1943 році школа була спалена і тільки у 1953 році відбудована. У 1948 році створено колгосп, до складу якого увійшли 18 сімей. У 1958 році жителі села почали користуватися електроенергією, а в 1961 році до села підвели лінію електропередач. У 1970 році завершено будівництво шосейної дороги, яка з'єднала село з райцентром через с.Моквин.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, дошкільний начальний заклад, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини.
 
 

Городищенська сільська рада

 
Городище – село, центр сільської ради, розташоване за 3 км від районного центру, населення – 3961 жителів. Сільській раді підпорядковане село Орлівка.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року, в ньому налічувалося 22 дими. У 1888 році Тадеуш Стецький писав: "Село Городище належить до часів дохристиянських. Сама назва вже говорить про нього, що воно являє собою оборонне укріплення. Навкруги села земляні вали насипи, або городища". На околицях села виявлено давньоруське городище XI – XIII століття.
Ще молодшим було село Лізяно, яке згодом ввійшло до скалду села Городище. Назва Лізяно походить від слова "лізти" (на місцевому діалекті "лизти" 
Після скасування кріпосного права в 1861 році селяни не мали змоги сплатити викупні платежі. З цієї причини часто виникали суперечки між селянами та представниками влади.
В 1911 році в Городищі було 144 двори та населення становило 790 жителів, в Лізяному було 101 двір та 535 жителів.
В 1923 році почала працювати школа на дві класні кімнати. Сільська рада утворена у 1939 році. 
В повоєнний період було відновлено діяльність сільської ради. В 1948 році відкрито сільський клуб. У 1955 році сільгоспартілі сіл Лізяно і Городище об'єданлись у артіль "Нове життя". У 1988 році в Городищі збудовано приміщення нової школи.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, дошкільний начальний заклад, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 9 магазинів, 1 об'єкт громадського харчування.

Орлівка – село, розташоване за 8 км від районного центру, населення – 1284 жителів.
Назва походить від слова “горлівка” назви птахів, які зустрічаються в даній місцевості. Версія, що в навколишніх горах водилось багато орлів і звідси походить назва не відповідає дійсності тому, що село лежить на рівнинній території в долині річки Случ.
Вперше згадується у писемних джерелах початку ХVIII століття як невеличке поселення із шести хат.  
У 1925 році відкрито чотирикласну школу, а у 1939 – відкрито Орлівську семирічну школу. У 1949 засновано колгосп імені Калініна
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 2 магазини, 1 об'єкт громадського харчування.
 
 

Грушівська сільська рада

 
Грушівка – село, центр сільської ради, розташоване за 23 км від районного центру, населення – 670 жителів. Сільській раді підпорядковані села Ведмедівка, Вільхівка, Грушівська Гута, Ялинівка.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року, в ньому налічувалося 42 дими. Назва походить від слова "груша". На території, де розташоване село, були чагарники і ліси. На одному з високих місць росла дика груша, це і є центр сучасного села. Саме тут поселялися втікачі, що втікали від пана, який жив у селі Бистричі. В наш час на цьому місці розміщене перехрестя п'яти доріг. На цьому місці довгий час стояв пам'ятник Розп'яття Ісуса Христа, який був зруйнований у 1958 році.
В 1946 – 1949 роках в селі було майже 400 селянських господарств. В 1950 році створено колгосп імені Мануїльського, який згодом був реорганізований у колгосп імені Щорса. В 1999 році його перетворено у СВК "Промінь".
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, магазин. 

Ведмедівка – село, розташоване за 28 км від районного центру, населення – 15 жителів.
Невеличке поселення засноване людьми, які спасалися від панської неволі перші поселенці які заснували село були міцні, як ведмеді, тому і назвали село в честь сильних людей, що вижили в нелегких умовах. 

Вільхівка (Кам'янка до 1965 року) – село, розташоване за 24 км від районного центру, населення – 448 жителів.
Назва походить від слова вільха. Перша назва “Кам’янка”, яка була до 1965 року, пов’язана з урочищем яке було вкрите поверхневим камінням.
Сьогодні в селі є 2 магазини та 1 об'єкт громадського харчування.

Грушівська Гута – село, розташоване за 26 км від районного центру, населення – 58 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року. Назва "Грушівська" походить від назви поблизу розміщеного с.Грушівка, “Гута” - означає гутні печі, промислове виробництво скла, скіпідару чи іще чогось. В давнину дійсно на територіях вкритих лісом будували примітивні підприємства по переробці корисних копалин і такі поселення називали Гутами. В районі південної частини села видобували залізну руду, про що свідчать відходи від переплавки на місці водяного млина, який стояв на річці Сергіївка, води якої впадали у річку Случ.

Ялинівка – село, розташоване за 28 км від районного центру, населення – 26 жителів.
Одне з невеличких сіл розміщене на межі з Гощанським районом, серед лісових масивів, ялина, дерево від якого походить назва села зустрічається в лісі цілими масивами.


 

Губківська сільська рада

 
Губків – село, центр сільської ради, розташоване за 34 км від районного центру, населення – 757 жителів. Сільській раді підпорядковане село Мочулянка.
Вперше Губків як містечко згадується у писемних джерелах 1504 року, коли його зруйнували татари. Назва походить від слова губка груб, що росте на деревах. Інша версія походження назви Губків від слова Гапка, Гапків, або від власного імені Хрупков. Давня історія цього села та його замку має багато легенд кожна з них має право на існування.
Губківський замок (Хупківський) був побудований на Княжій горі в XV ст. на місці давньоруського городища ХІ-ХІІ ст і став головною резиденцією феодалів Семашків, які писалися спочатку «на Губці». 
Під час селянсько-козацького повстання Северина Наливайка в 1596 році замком оволоділи загони Григорія Лободи, власника замку було схоплено і посаджено до замкової в'язниці.
В 1629 році в селі налічувалося 180 димів. В ХVII столітті в Губківському замку був свій бургомістр і лавники (члени міської управи). 
Під час Північної війни відступаючі шведські війська в 1708 році зруйнували фортецю в Губкові, мури якої на той час були найпотужніші в Луцькому повіті. Після штурму почалась епідемія чуми. У 1727 році на весь Губків лишилося всього 38 хат. Тому 1729 року вцілілі жителі переселяються за Случ і засновують нове поселення – Людвипіль (Соснове).
У 1711 році через Губків рухалася російська армія на війну з Туреччиною. Фортеця зазнала остаточного руйнування і вже не відбудовувалась. 
Губківський замок і 16 сіл перейшли від Семашків до родини Цетнерів. У 1755 році ці володіння купив за 277 тисяч польських злотих Фелікс Бічинський. 
У кінці XІX століття в Губкові було 49 димів, 413 жителів, дерев’яна церква, побудована в 1708 році на місці, де стояла віками призамкова парафіяльна церква -дерев’яний храм Параскеви з такою ж дзвіницею та дзвонами, відлитими волинськими майстрами, яка простояла два з половиною століття, а в 1943 році її спалили німецькі окупанти.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини, 1 об'єкт громадського харчування, лазня.

Мочулянка – село, розташоване за 42 км від районного центру, населення – 74 жителі. Назва походить від слів "мочеватий", "мокрий", "сирий", "вологий", територія села дійсно знаходиться серед Поліських боліт, інша версія походить назва від слова, “мочулище” місце де люди мочили коноплі.
Сьогодні в селі є фельдшерсько – акушерський пункт та магазин.

 

Друхівська сільська рада

 Друхів – село, центр сільської ради, розташоване за 13 км від районного центру, населення – 1387 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1596 року "Село Друхов, под. именем Дрихова Хупковской волости…". Поселення засноване на землях с.Холопи (Прислуч). Назва походить від польського слова “приятель, друг”. Інша легенда стверджує, що росли тут дрімучі ліси, а навкруги – болота. Земля на дорозі дрижала, тряслась, "дрихтіла", коли нею їхали. Звідси і назва Друхів.
У 1629 році в селі налічувалося 64 дими.  
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, сільська лікарська амбулаторія, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 5 магазинів, 2 об'єкти громадського харчування.
 

Зірненська сільська рада


Зірне – село, центр сільської ради, розташоване за 4 км від районного центру, населення – 2482 жителів.
Село засноване у першій половині XIX століття. Пан Малинський назвав цю місцевість і населений пункт в честь свого сина Згорена (Зурна) і ця назва закріпилась за селом. Пізніше назва Зурно була змінена на Зірне.
Для свого маєтку Михайло Малинський вибрав болотисту місцину за декілька кілометрів від Березного. Десятки робітників волами возили землю і засипали болота, зводили греблі трьох ставків. Будівельні матеріали, робітники та інженери буди привезені із Захіної Європи. Палац у стилі модерна зводили із пробкового дерева.
Протягом 1905-1912 років поблизу парку збудували високу водонапірну башню, електростанцію, винокурний завод, конюшні, бараки для робітників, майстерні. Винокурний завод працював протягом 2-4 місяців на рік на сировині вирощеній на панській землі. 
На 14 жовтня 1924 року у володіннях Малинського в Зурному було 302 десятин орної землі і 32 робітників. Робітники жили в селі в дерев'яних бараках. В пана працювали ковалі, стельмахи. В кузні виготовляли вози, плуги, борони, культиватори.
В 1925 році в селі для польської армії вирощувати верхових коней. Бойовий кінь коштував 1-2 тис. злотих, тоді як робочий кінь на березнівському базарі коштував 80-120 злотих. 
В роки Першої світової війни та громадянської війни вдалося зберіг панський маєток від грабежу. З 1939-1941 роки при маєтку була перша в районі машино-тракторна станція. Після війни дитячий притулок де було 43 дітей, але проіснував він лише 4 місці - від несправного пічного опалення виникла пожежа і будівля згоріла. 
В 1954 на базі останніх будівель заснували лікарню для хворих на легені та інвалідів ВВВ.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, Зірненська протитуберкульозна лікарня, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 7 магазинів та 4 об'єкти громадського харчування. На території села є потужне підприємство Зірненський спиртовий завод, заснований у 1905 році.
 
 

Кам'янська сільська рада


Кам 'янка – село, центр сільської ради, розташоване за 10 км від районного центру, населення – 1180 жителів. Сільській раді підпорядковані села Антонівка, Кургани.
Вперше село згадується у подимному тарифі 1629 року. Назва пішла від слів "Брукований шлях" – село, що знаходиться край кам’яної дороги. Але є й місцева легенда. Зустрічалися двоє молодих людей і щиро покохали одне одного. Але на перешкоді їхнього кохання стали батьки, які жили на різних хуторах. За звичаєм цих хуторів хлопець не міг взяти наречену з іншого хутора. Але кохання було настільки міцним, що молоді люди вирішили, що належатимуть одне одному все життя. Зустрілися вони одного вечора у полі і попросили Всевишнього, щоб він залишив їх на цьому місці назавжди. А на ранок люди побачили диво і почали іти до того місця. Луг став ще прекраснішим і притягував до себе, ще голосніше стали співати пташки. Висока кам'яна скеля, яка чарувала своєю красою, піднімалась над пахучим полем. Люди були вражені побаченим і вирішили поселитися на цьому місці. І стали вони довбати кам'яну стіну, щоб було з чого будувати оселі.  
Вперше село згадується у подимному тарифі 1629 року, тут було 35 димів.
1 жовтня 1939 року була утворена Кам'янська сільська рада. До територіальної громади входило с.Кам'янка і прилеглі до неї хутірські господарства громадян. Всього нараховувалося 127 житлових будинків, в яких проживало близько 500 чоловік. 
В 1954 році до Кам'янської сільської ради було приєднано Антонівську та Курганську сільські ради. Кам'янська сільська рада на той час нараховувала біля 320 господарств громадян, майже половина їх було на хуторах. На території ради проживало близько 1 тис. чоловік. 
 Із покращенням економічного стану колективного господарства ім.Кузнецова його правління третину вільних коштів почало напрявляти на соціальний розвиток села. У 1973 році було проведено реконструкцію центральної частини села, збудовано будинок культури. У 1979 році прокладено тротуари і заасфальтовано вулицю.
У 1950 році була збудована восьмирічна школа на 80 учнівських місць. Школу збудували з будівельного матеріалу, який взятий з розібраних в Мочулянці польських будинків. У 1988 році завершено будівництво нового сучасного приміщення школи.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 5 магазинів та 1 об'єкт громадського харчування. 

Антонівка – село, розташоване за 16 км від районного центру, населення – 312 жителів.
 В архівних документах згадка про село не занчиться.
У давнину у селі Антонівка жив лісник Антонюк, звідки і пішла назва села. Ліс продавався, здавався в оренду і тут виникли поселення, в основному, німецькі. Німці жили заможно, вирубували ліси, обробляли землю. В селі в той час було побудовано два вітряки, які належали німцям, тому Антонівку ще називають „Німецькою колонією".
В 30-х роках, поляки почали будувати оборонну лінію "камінний пояс" з укріплених споруд, які ще називають "дзоти". Вартість одного дзота на той час становила один мільйон злотих. Однак, поляки не завершили заплановані роботи по оборонних укріпленнях від СРСР. В 1939 році радянській війська увійшли у Західну Україну захопивши всю оборонну систему без жодного пострілу.
В 1940 році в Антонівку переселилися 15 сімей з Дрогобицької області (зараз Львівська). У післявоєнні роки у селі було відкрито семирічну школу, яка функціонувала до 1978 року
Сьогодні в селі є фельдшерсько – акушерський пункт та магазин. 

Кургани – село, розташоване за 8 км від районного центру, населення – 547 жителів.
На території села виявлено курган, походження доби ранньої бронзи та скіфського періоду. Звідси і походить назва села. 
До 1939 року це була німецька колонія. В 1940 році на місце німців приїхали українські переселенці із-за Бугу.
В 1948 році організовано колгосп імені Жданова, який у 1951 році приєднали до колгоспу с.Кам'янка.
У 80-х роках ХХ століття збудували приміщення школи та церкву.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 5 магазинів та 1 об'єкт громадського харчування. 

 

Малинська сільська рада


Малинськ – село, центр сільської ради, розташоване за 34 км від районного центру, населення – 1753 жителі. Сільській раді підпорядковані села Карачун, Малушка.
Село засноване на початку ХХ століття. З 1907 року називається Малинськ.
В 1885 році через територію сучасного населеного пункту була прокладена залізнична колія Сарни - Рівне і в 1900 році побудований майданчик для завантаження лісу так званий «Яринівський роз'їзд», який походив від назви села Яринівка. що розташоване за сім кілометрів від роз'їзду. Всі землі і ліси на цій території належали пану Малинському, який мешкав в селі Зірне. Паном Малинським в 1907 році було побудовано перший будинок для лісової охорони, яка складалася з двох сімей. В 1907 році поряд з ним почали будуватися робітники, які працювали на лісорозробках. В 1907 році поміщик перейменував «Яринівський роз'їзд» на станцію Малинськ. В цьому ж році було побудовано паровозне депо, яке обслуговувало паровози вузькоколійки. 
В 1911 було побудовано лісопильний завод, в 1912-1913 роках побудовано станцію в чотири колії, прокладено вузькоколійку Малинськ - Михалин - Бобер. До 1939 року село розвивалося. Було побудовано молочарню, суконну фабрику, круподерню, млин. В 1925 році відкрито школу землеробів, в якій навчалися діти заможних селян. В 1933 році було відкрито клуб (дім людовий) та школу. В 1937 році збудовано військове містечко, в якому розміщувався штаб прикордонної охорони. 
У період війни 1941-1945 років село Малинськ було наполовину знищено. 
У післявоєнний період село стало потужно розвиватися. Добудовано школу, відкрито дитсадок в 1970 році (до відкриття дитсадка в цьому приміщенні було пологове відділення лікарні )
В 1960-1980 роках село Малинськ було одним із високорозвинених в економічному плані, тут функціонували: заготльон, нижній склад Березнівського ДЛГ, консервний завод, спирт база, хімсклад, склад - магазин, ремонтно - будівельна дільниця, філіал Березнівського фарфорового заводу, деревопереробний цех, нафтобаза, асфальтний завод, склад Березнівського міжколгоспбуду, сирцех Рівненської маслосирбази, хвойний цех, заготпункт Костопільського ХПП та ін. З початку 90 - тих років минулого століття багато підприємств, установ перестали функціонувати.
Сьогодні в селі працюють підприємства: деревообробний цех ТЗОВ «Тандемсвіт», ЗАТ «РіМал» (переробка та виготовлення молочної продукції), нижній склад Дії «Березнівське лісове господарство», Малинське лісництво», ВАТ «Фрутко», СГ «Михайлівське», станція Малинськ Рівненської дирекції залізничних перевезень, ТЗОВ «Побутовик» (виготовлення столярних виробів та меблів). З об'єктів соціально – культурного призначення функціонують загальноосвітня школа І-Ш ступенів, дошкільний навчальний заклад, амбулаторія загальної практики/сімейної медицини, 8 магазинів та 2 заклади громадського харчування.

Малушка – село, розташоване за 40 км від районного центру, населення – 705 жителів.
Село Малушка бере свій початок з 1930 року, після того як лісові насадження, що росли на місці села були вирубані та вивезені поміщиком Гіллером, якому належало 40 кварталів лісу.
В 1930 році декілька поляків викупили земельні ділянки і почали селитися на них.
З 1933 року поступово почали заселятись хутори. Родинами люди переїжджали із села Любиковичі, Сарненського району на територію нинішнього села, в зв'язку з тим, що тут була дешева земля. До 1935 року існували хутори Гаївка, Бродок, Островок, Килавець. В 1935 році ці хутори були об'єднані в село, яке стали називати Малушка. Назвали його так, тому що воно було маленьке, на той час було 45 хат.
У післявоєнний період населення села зростає. Сюди почали переїжджати люди із ближніх сіл Богуші, Орлівка, Тишиця. В 1949 році було організовано колгосп.
В 1936 році було відкрито першу школу, яка діяла до війни, навчання велось на польській мові. У після воєнний період в селі було відновлено роботу школи, побудовано магазин, медпункт, клуб, лісництво, які діють по даний час.
В 2004 році побудовано нову сучасну школу І—II ступенів, також в селі функціонують, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 2 магазини.  



 Карачун – село, розташоване за 36 км від районного центру, населення – 36 жителів.
“Пришол ему карачунь” – прийшов йому кінець. Легенди переказують, що під час татаро-монгольської навали поселення було знищене, назва його незбереглася. Нове поселення, що виникло, походить від старословянського слова “карачунь”. 
У роки Великої вітчизняної війни хутір Карачун був повністю спалений. В повоєнні роки мешканці відбудували свої помешкання.
Сьогодні село Карачун є одним з найменших населених пунктів району.

 

Марининська сільська рада


Маринин – село, центр сільської ради, розташоване за 38 км від районного центру, населення – 866 жителів. Сільській раді підпорядковане село Більчаки.
Перша письмова згадка датована 1577 роком як містечко з князівським замком. Одна з легенд говорить про походження назви від імані Марина. Другою версією є походження назви від слова Марена, риба, що водиться в річці Случ, на березі якої розміщено село. Тому і зараз можна почути як назву Маринин так і назву Маренін, що має право на існування. Оригінальною назвою території поблизу с.Маринин є Надслучанська Швейцарія.
Цікавою є проблема походження назви села Маринин. Збереглася романтична легенда, в якій згадується княгиня Мар’яна чи Мар’єна. Батько Мар’яни не дозволив їй одружитися на простому селянському хлопцеві. Тоді закохані пішли в ліс поблизу села та кинулися в прірву, перетворившись на соколів. Другою версією є походження назви від риби марени (марена дніпрова, червонокнижний вид), що водиться в річці “Случ”, на березі якої розташоване село. В наш час можна почути, як назву Маринин, так і назву Маренін, обидві вони мають право на існування. Третя версія пов’язує назву з “Надслучанської Швейцарією”. На території села в сиву давнину стояв княжий замок, залишки якого існують донині. Князь мав дружину із Швейцарії. Коли до дочки приїхали батьки з далекої Швейцарії і після гостювання, прогулюючись скелястими берегами р.Случ, вони вигукнули: “О, та це ж прекрасна Швейцарія !” Давно померли князь із князівною, зруйновано замок, а в пам’яті людській і по цей день живе надслучанська природна краса – “Надслучанська Швейцарія”. 
В кінці VI на початку VII століття на Волині, в склад якої входила вказана територія, виникло об’єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами. В X столітті територія Маринина увійшла до складу Київської Русі. На високому лівому березі річки Случ виявлено давньоруське городище XI-XIII століть. 
Після об’єднання в 1199 році Галицького і Волинського князівств територія Маринина входила в склад Галицько-Волинського князівства. 
З історичних джерел відомо, що в XVI столітті Маринин входив до Хубківської волості Луцького повіту. В числі приписаних до Губківського замку 16 населених пунктів входило і містечко Маринин.
У 1629 році в селі нараховувалося 85 димів.
Древні архівні акти свідчать, що в селі Маринин існував православний чоловічий монастир, який разом з Корецьким і Городищенським був заснований князем Богушем Федоровичем Корецьким в другій половині XVI століття. 
В 1801 році на кошти прихожан в селі Маринин була побудована церква в ім’я Преображенія Господня. Будівля була дерев’яною на кам’яному фундаменті та покрита залізом. При церкві в 1882 році була побудована дерев’яна дзвіниця.
На початку 80-х років XIX століття існувало 138 дворів і нараховувалося 1067 прихожан.
Унікальна природа "Надслучанської Швейцарії" сприяє розвитку зеленого туризму.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 5 магазинів та 1 об'єкт громадського харчування. 

Більчаки – село, розташоване за 43 км від районного центру, населення – 331 житель.
Назва походить від першого поселенця “Більчука”. За іншою легендою назва походить від слова “білка”, люди які жили серед лісів ховались від ворогів лазили по деревах як білки, звідки і назва Більчаки.
На околиці села виявлено давньоруське городище ХІ-ХІІст. В ті далекі часи поселення було неприступним. Були наявні оборонні вали, які дозволяли поселенцям безпечно вести господарство. 
В 1913 році в Більчаках існував водяний млин, річний прибуток при 1 робітнику становив 16 тис.крб.
Сьогодні в селі є фельдшерсько – акушерський пункт та магазин.  

 

Моквинська сільська рада

Моквин – село, центр сільської ради, розташоване за 7 км від районного центру, населення – 2395 жителів. Сільській раді підпорядковане село Новий Моквин.
Назва походить від перших поселень заснованих на мокрому, болотистому місці. На території колишнього хутора Моквинський Майдан (тепер об’єднаного з Моквином) в урочищі Острівок в 1938році польським археологом Т.Сулімирським розкопано поселення городоцько-здовбицької культури, шнурової кераміки.  
Вперше Моквин згадується в документах 1564року, як власність князя Богуша Федоровича Корецького. В 1583 році тут налічувалося 30 димів. Під час селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596рр.) повстанці на чолі з Григорієм Лободою захопили Моквин. В той час Моквин належав польським панам Валєвським. Разом з повстанцями проти місцевої шляхти виступили і мешканці Моквина.
У 1629 році в селі нараховувалося 79 димів.
 У 1750році власники Моквина – Любомирські збудували католицьку каплицю. На початку ХІХст. в Моквині існувала суконна мануфактура, яка випускала продукції на суму 3325карбованців в рік. 
В 1848 році поміщик Требуховський збудував цегляну Михайлівську церкву. 
З 1866 року село Моквин було волосним центром. Якщо на початку 60-х років ХІХ століття тут проживало 435 людей, то в 1897 – 1683.
У 1895 році місцевий поміщик Броніслав Понінський-Валевський збудував у селі папірню для виготовлення обгорткового паперу. Підприємство і дотепер працює як Моквинська паперова фабрика. 
З 1867 року діяла парафіяльна школа, в 1909 – однокласне сільське училище.
За часів польської окупації з 1925 по 1939 роки село відносилося до Березнівської гміни Костопільського повіту.
З 1962 населений пункт носив назву Першотравневе (ця назва була популярною в радянські часи і відображала певні події та дати політичного характеру) та мав статус селища міського типу. У 1990 році Першотравнене знову переіменовано на Моквин та віднесене до категорії села.
У 1992 році за кошти парафіян збудовано Свято – Михайлівську церкву
Сьогодні в селі є Моквинська гімназія, амбулаторія загальної практики/сімейної медицини, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 12 магазинів та 1 об'єкт громадського харчування. 
Виробничий потенціал представляють підприємства: паперова фабрика, цегельний завод, цехи з виробництва піноблоків, столярних виробів, СФГ"Нива".



Новий Моквин – село, розташоване за 11 км від районного центру, населення – 564 жителі.
Населений пункт, що знаходяться на відстані 5км. від с.Моквин. Назва утворена від двох слів “новий” і “моквин” - нове поселення.
Сьогодні в селі є фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, 3 магазини.  

 

Поліська сільська рада

Поліське (Погорілівка до 1961 року) – село, центр сільської ради, розташоване за 19 км від районного центру, населення – 1587 жителів. Сільській раді підпорядковане село Озірці.
Легенда твердить, що в період кріпосного права, територія була заселена кріпаками, які часто тікали та утворювали на болотистій лісовій місцевості нові поселення. Однак, панам вдавалося знаходити втікачів та спалювали їх житло. З того часу поселення називалось “погорілів” пізніше виникла назва села “Погорілівка”. 
Перша писемна згадка про село датована 1629 роком, тоді тут було 97 димів.
Першими поселенцями були селяни – втікачі, які втікли від пана.
До 1939 року село відносилося до Польщі. 
З 1961 року в данину часу багато поселень змінювали назву. Село було перейменовано в Поліське. Назва походить від слова Полісся однієї із природніх-географічних територій України.
В районі хутора Хвоянка та села Озірці занходили великі кургани попелу з вугілля, що свідчить про випалювання руди чи деревного вугілля, яке вивозили для промислових цілей.
У 1939 році утворено Погорілівську сільську раду.
В повоєнні роки було створено колгосп "Дружба" (1959 рік), побудовано льонопереробний пункт, приміщення тваринницької ферми, пилораму, колгоспну електростанцію, медпункт, колгоспний пологовий будинок та клуб.
Станом на 1 січня 1961 року у селі було 252 двори та 2642 жителі.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини та 2 об'єкти громадського харчування. 

Озірці - село, розташоване за 22 км від районного центру, населення – 145 жителів.
Невеличке село, що знаходиться в лісі, оточене невеликими болотами, а іще раніше озерцями, звідси і походить назва озірці. В наш час під час меліорації озерця та болота були осушені. 
16 грудня 1942 року німецькі окупанти оточивши хутір вивезли з нього майже 400 підвод картоплі, зерна, манйа озерян. В той же день фашисти розстріляли 365 мешканців села та спилили близько 80 дворів.

 

 

Полянська сільська рада

Поляни – село, центр сільської ради, розташоване за 12 км від районного центру, населення – 1453 жителя.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1583 року. Назва походить від перших поселенців староруського племені полян. 
Є дві версії щодо походження назви села. Перше - назва походить від слов'янського племені «полян», що перемістилось із берегів Дніпра на захід до Карпат. Друга - територія села у минулому була болотистою і залісненою. Під час монголо-татарського нападу жителі втікали в ліси, де шукали надійний захист. Там, в лісах, вони знайшли поляну, яку очистили і розширили для будівництва житла. За переказами старожилів село Поляни тепер знаходиться на третьому місті на північно-західній околиці Березнівського району.
В ХVІ столітті встановився зв'язок м. Степаня з м. Андріїв (Березне)/ Ці два міста сполучав шлях, який проходив біля села Поляни з південної сторони і пізніше став його центральною вулицею.
До ХVІ століття Поляни стало власністю Корецького старости Даниловича, в ХІХ столітті - пана Корженівського, а пізніше, аж до встановлення радянської влади, пана Емануіла Малинського. 
Головною окрасою села є Свято-Михайлівський храм, який побудований в 1842 році за кошти Михайла Корженівського і освячена на честь архістратига Михаїла 21 листопада 1842 року. Храм є архітектурною пам'яткою.
6 липня 1941 року село було окуповане німцями а визволене 9 січня 1944 року.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—III ступенів, дошкільний навчальний заклад, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 4 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. Діє селянсько – фермерське господарство «Поляна».

 

Прислуцька сільська рада


Прислуч (Холопи ІІ до 1946 року) – село, центр сільської ради, розташоване за 12 км від районного центру, населення – 1389 жителів. Сільскій раді підпорядковані села Колодязне, Хотин.
Назва Холопи походить від староруського слова “холоп” (раб, слуга, батрак) та польського слова “холоп” (бідняк). 
Назва Прислуч походить від двох слів “при” та “Случ”, дійсно село лежить на лівому березі р.Случ. 
Перші згадки про село відносяться до ХУІ століття, час коли наш край входив до складу Речі Посполитої. Село згадується під іменем села Холопів, як маєток пана Андрія Халецького, судді земського Речицького в акті від 1584 року 15 березня, - в донесення возного про те, що він проводив дізнання у справі про напад на жовнірів, зроблений урядником містечка Березного, Парфеном Новоселецьким, священиком Березнинським Григорієм та селяними містечка Березного і села Холопи, при чому виявилося, що один із жовнірів був убитий, а декілька слуг поранені.
Село Холопи Хупківської(Губківської) волості, як маєток каштеляна Брацлавського, старости Луцького Олександра Семашка згадується в акті від 1596 року 7 березня.
За тарифним переписом 1629 року в селі нараховувалося 75 димів.
Після другого поділу Речі Посполитої у 1793 році село разом із іншими населеними пунктами краю ввійшло до складу Російської імперії, стало складовою Ровенського повіту Волинської губернії.
В XIX століття відбувається збільшення чисельності жителів.
8 грудня 1886 року в селі була відкрита церковно-парафіяльна школа. 
Влітку 1917 р. в селі почалися аграрні заворушення, селяни вигнали пана і розділили його майно. За умовами Ризького мирного договору від березня 1921 р. село відійшло до Польщі, у складі якої перебувало до 1939 року.
 В 1946 році село Холопи перейменовано на село Прислуч. У 1950 році був утворений колгосп "Перше травня".
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—III ступенів, дошкільний навчальний заклад, сільська лікарська амбулаторія, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 6 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. 

Колодязне (Холопи І до 1946 року) – село, розташоване за 14 км від районного центру, населення – 1429 жителів.
До 1946 року село називалось Холопи І або Вулька Холопська. Холопи-назва походить від староруського слова «холоп»-раб, батрак. 
Вперше Холопи згадуються в документах 1596 року. За тарифним переписом 1629 року тут було 75 димів. До 1793 року село входило до складу Речі Посполитої, відносилось до Луцького повіту Волинського воєводства. За другим поділом Речі Посполитої (1793 року) село увійшло до складу Російської імперії, відносилося до Ровенського повіту Волинської губернії.
За прерказами старожилів села, в Холопах жив пан Ожаровський. Можна сказати, завдяки йому утворилася Вулька Холопська. Спочатку пан виселив із села декілька сімей непокірних селян на хутір, а потім став продавати ті землі молодим сім»ям. Так утворилося згодом нове село, яке стали називати Булькою Холопською.
В 1910 році в Холопах нараховувалось 83 будинки. В них проживали 665 чоловік. В роки революції (1917- 1920рр) в селі відбулися селянські заворушення. Селяни вигнали пана Ожаровського, а його майно розділили між собою.
За Ризьким договором (березень 1921р.) територія села разом з іншими населеними пунктами краю увійшли до складу Польщі. Роки 1920-1939 були роками польського панування.
З початком Другої світової війни (вересень 1939 р.) територія села увійшла до складу УРСР. З липня 1941 по січень 1944 року село Холопи було окуповано німецько-фашистськими загарбниками.
В 1946 році село Холопи 1 перейменовано на село Колодязне.
В 1947 – 1948 роках збудовано школу на 5 класів, з дерев'яного будинку перевезеного з села Мочулянка.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—IIІ ступенів, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 4 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. 

Хотин – село, розташоване за 11 км від районного центру, населення – 1477 жителів.
Назва села пов’язана з історичними подіями далекого минулого, одна з версій походження від власного імені Хотина, яка врятувала людей від винищення турками, пізніше вона поселилась і жила на місці сучасного села. Інша версія походження назви села Хотин від видозміненого слова "Хатинь".
Вперше село згадується у писемних джерелах 1577 року. На початку XVII століття село належало до Хупківської волості Луцького повіту.
Під час проведення "столипінської" реформи багато хотинців переселилися на хутори за 2 – 3 кілометри від села. 
В 1948 році в селі було організовано колгосп.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—II ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 5 магазинів та 2 об'єкти громадського харчування. 

 

Тишицька сільська рада


Тишиця – село, центр сільської ради, розташоване за 10 км від районного центру, населення – 1721 жителів. Сільській раді підпорядковані села Богуші, Князівка.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1583 року. В письмових джерелах згадується в 1583р. Назва походить від слова “тисяча” рівно стільки гордих, вільнолюбивих захисників своєї землі, які йшли на бій з ворогом. Битва відбулася на тому місці де зараз знаходиться село Тишиця. Згодом тут виникло поселення. З часом із зміною бук винного складу слова і виникла назва Тишиця.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—IIІ ступенів, сільська лікарська амбулаторія, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 4 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. 

Богуші – село, розташоване за 13 км від районного центру, населення – 1347 жителів.
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року. Один кріпак втік від пана і попав в село. Його ім’я було Богуш. Люди в селі прийняли гарно. А дізнавшись, що він утік від пана, то в його честь і назвали село Богуші. Інша версія походження від імені поміщика Бовша, що прийшов сюди із Волині, спочатку село називалось Бовші, пізніше Богуші.
 Перша згадка про Богуші в істории чних документ з'явилася у 1629 році в тарифному переписі, згідно якого у селі нараховувалося 13 димів.
В результаті другого поділу Польщі в 1793 році територія нашого краю перейшла до Російської імперії. В 1798 році село Богуші відносилося до Волинської губернії.
Після Ризького мирного договору 1921 року наш край знову відійшов до Польщі. 
2 січня1945 році в селі було відкрито школу. В 1948 році розпочалося будівництво приміщення нової школи, яка функціонувала до 2006 року.
В 1949 році створено колгосп "Більшовик", який згодом було об'єднано з колгоспом "Перемога". В 1995 році від КСП"Перемога" було відокремлено КСП"Богуші", яке з 1999 року реорганізовано у СВК"Богуші", а у 2001 – у селянсько – фермерське господарство "Богуші".
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—II ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. 

Князівка – село, розташоване за 16 км від районного центру, населення – 907 жителів.
Перші відомості про Князь - село датуються кінцем XVIII століття. Назва села походить від назви Князь-озера на березі якого воно знаходиться. Згідно легенди Князь-озеро утворилося внаслідок прокльонів кріпаків, яких місцевий князь заставляв працювати на Великдень, чи дійшли до Бога людські прокльони, чи він сам не витримав такої наруги над людьми, але на тому місці де стояв князівський маєток земля розступилася і в тому місці стало озеро. І люди стали називати це озеро Князь-озеро.
Перші відомості про Князь - село датуються кінцем ХVІІІ століття. Землі села в цей час належали Михайлу Леонтійовичу Корженевському.
В 1783 році селяни Князь - села та сусідніх сіл Тишиця і Богуші на власні кошти побудували на високому березі Случа Церкву Святителя і Чудотворця Миколая. Належало тоді село до Березнівської волості Рівненського повіту Речі Посполитої.
В результаті другого поділу Польщі в 1793 році територія нашого краю перейшла до Російської імперії.
В 1911 році тут нараховувалось 485 жителів і 132 двори. За записами церковної книги за 1914 рік в селі проживало 700 жителів, православної віри. Крім того в селі проживало кілька сімей євреїв та поляків.
Після Ризького мирного договору 1921 року наш край знову відійшов до Польщі. 
В середині 20-их років в селі відкривається школа з чотирирічним навчанням на польській мові. 
В роки Другої світової війни в лісах та на околицях села відбувалися неодноразові сутички радянських партизан з воїнами УПА. 
В січні 1949 р. в Князівці організовується колгосп ім. С.А.Ковпака, який у 1957 році було об'єднано з богушівським "Більшовиком". Об'єдналися і сільські ради. Князівка стала бригадним селом і з'єднувалось із селом Богуші дерев'яним мостом через річку Случ.
В 60-х роках в селі було створене Князівське лісництво Березнівського лісгоспзагу. В середині 70-х р. на землях заказника "Брище" розмістилося мисливське господарство, яке спеціалізується на розведенні риби.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—IIІ ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. 

 

Хмелівська сільська рада

 
Хмелівка – село, центр сільської ради, розташоване за 31 км від районного центру, населення – 299 жителів.
За переказами це село заснував казковий цар Хмель. Друга версія походження назви від слова хмель (хміль), який ріс в давнину по лісах, пізніше його вирощували жителі села, звідси і назва. 
Вперше село згадується у писемних джерелах 1629 року. В той час у селі нараховувався 51 дим.
В результаті другого поділу Польщі в 1793 році територія нашого краю перейшла до Російської імперії. В 1797 році село Хмелівка відносилося до Ровенського повіту Волинської губернії.
 В 1867 році в селі відкрито першу парафіяльну школу.
В роки першої світової війни село знаходилося у прифронтовій смузі і тому влада змінювалася неодноразово.
Після Ризького мирного договору 1921 року село було під Польщею до 1939 року.
В повоєнний період Другої світової віни у 1950 році у селі створено колгосп "Жовтень".
 Сьогодні в селі є фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека та 2 магазини.

 Совпа (Велика Совпа) – село, розташоване за 34 км від районного центру, населення – 267 жителів.
Вперше село згадується у 1657 році. Назва походить від прізвища князівського роду Совпенчиків. Батько заповідав синам по селу . Велика Совпа, меншому сину – Малу Совпу.
За місцевою легендою у батька було два сини. Псля смерті батька сини розділили його майно та стали господарювати окремо. Звали братів Совпами. За високий зріст та міцну статутру старшого брата стали називати Великий Совпа, а меншого – Малий Совпа.
В 1947 році у селі була відкрита семирічна школа.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—II ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський клуб, публічно – шкільна бібліотека, 1 магазин та 1 об'єкт громадського харчування. 

 

Яринівська сільська рада

 
Яринівка – село, центр сільської ради, розташований за 20 км від районного центру, населення – 845 жителів.
Село засноване в кінці ХV століття на землях села Яблуне Альбрехтом Радзивилом., а перша згадка в історичних документах відноситься до 1628 року. Село назвали на честь дружини Регіни, спочатку Райнівкою (Регінівкою). А пізні­ше почали називати Яринівкою.
В 1884-1885рр. через село було прокладено залізницю Здолбунів-Лунінець.
Школу в селі почали будувати в 1912 році. В наступному році почалося навчання. Книги, зошити й ручки були безкоштовні.
Тривалий час поряд з українцями в селі проживали поляки. Переселення почалося 1922-1923 роках, після того як була підписано Ризький мирний договір і землі західних областей України відійшли до складу Польщі.
Трагічні події розгорілися у квітні 1943 року. За відмову їхати на примусові роботи в Німеччину німецькими окупантами було розстріляно більше 342 жителів села. Приміщення школи було спалено німцями. Село Яринівка було визволено від німецько-фашистських загарбників на початку січня 1944 року.
Сучасна автомобільна дорога Рівне-Сарни-Столін прокладена в 1969-1970рр.
В 1990 році на місці розстрілу мирних жителів було встановлено великий меморіал, який був реконструйований в 2003 році.
З 2001 року після реконструкції будинку культури, учні навчаються в новому приміщенні школи. В 2003 році введено в дію центральне водопостачання. В 2004 році село газифіковано.
Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—II ступенів, дошкільний навчальний заклад, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 3 магазини та 1 об'єкт громадського харчування. 

 

Яцьковицька сільська рада


Яцьковичі – село, центр сільської ради, розташоване за 20 км від районного центру, населення – 1176 жителів.
Село складається з двох частин одна з яких носить назву Яцьковичі, інша - Поташня. Село Яцьковичі назване в честь дрібного поміщика, нині ніколи нікому не відомого поліського письменника Михайла Горонатовича Яцьковицького. Він корінний поміщик, народився в с.Холопи у 1846р. Його мати Марія Яцьковицька, розділила із сестрою землі, які їм належали. Марія мала володіти окремою земельною ділянкою це і утворилося село Яцьковичі названого в честь свого прізвища. Поташня – назва походить від слова поташ, який добували в цій місцевості.
Від центру села, тобто від місця де зараз знаходиться сільський ФАП, дорога тяглася до урочища «Залав'я» і «Смолярня». Пізніше, коли переселені сім'ї почали розростатися, створювалися нові сім'ї то будували вони собі хати вже обабіч цієї дороги. Так утворилася вулиця, яка зараз єцентральною вулицею села Яцьковичі.
У 1867 році у с. Яцьковичі було відкрито парафіальну школу.
Переказують, що у 1912 році - цар Микола II подарував селу 100 рублів золотом на будівництво школи. Будинок було збудовано, в якому й донині знаходиться загальноосвітня Яцьковицька школа.
Після підписання у 1921 році Ризького мирного договору між РСФРР і Польщею територія нашого краю у складі західної частини Волині відійшла до Польщі. 
Село Яцьковичі відносилося до Людвипільської гміни, Костопільського повіту, Волинського воєводства.
У 1925 році було побудовано дерев'яний костел Святого Йозефа Облюбеніца. В 1936-1939 роках в селі побудовано цегляний, мурований костел. В 1938 році парафія налічувала 5227 віруючих. До парафії належали рудня Поташня, Альфредовка, Антолін, Березники, Балашівка, Хотинь, Костельне, Гнане, Яцьковичі, Якубовка Мала, Марульчин, Михалин, Пересеки, Подраловка, Радзевіце, Рудня Бобровська, Рудня Лінчинська, Стужне, Вишимір, Заволоччя.
На території краю діяли загони УПА. В урочищі «Переспа» в 1944 році відбувся великий бій загонів УПА з Червоною Армією.
В 1943 році село було повністтю зруйноване, спалене поляками, з першої вулиці, яка була заселена в часи пана Яцьковського залишилося тільки три хати. Після війни село відбудовували, знову почали господарювати.
У 1950 році у селі було створено колгосп імені Свердлова, який проіснував до кінця 90-х років XX століття. У 1994 році побудовано Свято - Покровськоий храм 
 Сьогодні в селі є загальноосвітня школа І—II ступенів, фельдшерсько – акушерський пункт, сільський будинок культури, публічно – шкільна бібліотека, 5 магазинів та 1 об'єкт громадського харчування. 







Авторські права 2017 © Офіційна веб-сторінка Березнівської районної ради Рівненської області. Усі права захищені.
Joomla! — безкоштовне програмне забезпечення, яке розповсюджується за ліцензією GNU Загальна Публічна Ліцензія.
2006-2012 © Український переклад Joomla! Україна.