Історія району

Березнівщина - край з унікальними можливостями для розвитку і поширення туризму, оскільки тут гармонійно поєднуються багата культурно-історична спадщина, мальовнича неповторна природа, щира гостинність мешканців краю і родюча земля.

 


Один із найцікавіших куточків Березнівщини "Надслучанська Швейцарія", де можна побачити давньоруські городища, цілющі родонові джерела, наймогутнішу оборонну твердиню Волині "Губківський замок". Тут ростуть рідкісні рослини, занесені до Червоної книги. До послуг туристів - туристично-оздоровчий комплекс с. Маринин і с. Губків. Працьовиті, щирі, гостинні люди, не байдужі до свого краю, запропонують пішохідні та кінні екскурсії, рибну ловлю, збирання грибів, ягід, лікарських рослин. Ви зможете оцінити місцеву народну кухню.
Ще наприкінці ХІХ ст. на околиці Березного археологи виявили рештки давньоруського городища ХІ-ХІІІ ст. Давні літописи повідомляють, що в середині XI ст. на річці Случ були добре укріплені міста-фортеці.
Татарська навала 1240-1241 pp. перешкодила розвитку й об'єднанню українських земель. Галицько-волинський князь Данило Романович був змушений визнати залежність від Орди. Проте він провадив активну підготовку до подальшої боротьби з татарами, організовував походи на прикордонні землі по руслах річок Случ і Горинь, будував укріплення і шукав союзу із Заходом, зокрема з римським папою Інокентієм IV. Завдяки цим походам князя Данила трапляється назва Андріїв, як володіння "крупнейшего воеводы княжеского Андрея Дворского".
Перша достовірна письмова згадка про Андріїв датується 1445 p. Землі Волинської Русі, зокрема і місто Андріїв як спадкове володіння, завдяки династичному зв'язку Дмитра-Любарта з Романовичами перейшли під його безпосередню владу і набули статусу удільного князівства в складі Великого князівства Литовського.
У 1452 р. в документах згадується Березнівський повіт, де Андріїв виконував функцію адміністративного осередку.
До 1700 року містечко мало назву Андріїв. Із середини XVI от. паралельно вживаються назви Андріїв і Березне. Наприклад, в документі від 15 березня 1584 р. зафіксовано: "Березне, або Андріїв". Пізніше містечко стали йменувати Береженою, Бережним, а в XIX ст. закріпилася назва Березне.
Після Люблінської унії містечко Андріїв увійшло до складу Луцького повіту Волинського воєводства. В цей час в Андрієві для католиків було збудовано костел, який належав Тучинській парафії. Жителів містечка змушували насильно приймати католицтво, оскільки православних не допускали до управління містом. У той час містечко належало до володінь князя Головні-Острожецького (князі Острожецькі отримали свою назву від села Остріжця поблизу Луцька; князі Острозькі - від міста Острога).
У 1677 р. набіги татар призвели до того, що містечко було спалене, більшість жителів знищено, лише небагатьом вдалося врятуватися в лісах. До того ці роки були позначені природними катастрофами. На початку XVIII ст. в Андрієві залишилося тільки 90 мешканців.
У першій половині XIX ст. у містечку починає розвиватися промисловість. На початку 40-х років уже діяли три шкіряних підприємства, миловарний завод, суконна фабрика з фарбувальним цехом і невелике залізоробне підприємство.
Вигідне географічне положення на річковому шляху сприяло подальшому його розвитку. Загальне пожвавлення економічного життя у Березному супроводжувалося розвитком торгівлі. З 1843 р. тут щорічно відбувалося 12 одноденних і 3 кількаденних ярмарків.
У пореформений період містечко продовжувало розвиватися. У 80-х роках було побудовано ґуральню, пивоварний завод, водяний млин, сукновальню на річці Случ, два тартаки, цегельний завод, два парових млини. Крім новозбудованих на Случі працювало ще кілька водяних млинів.
З уведенням в дію у вересні 1885 р. залізниці, що з'єднала Рівне з Лунінцем, ситуація змінилася. Цей вид транспорту, на який було перенесено майже весь вантажопотік, став основним. Водний шлях втратив своє колишнє значення основної транспортної магістралі. Сплав лісу і рух торгових суден по Случі поступово призупинився. Внаслідок цього Березне, яке знаходилося порівняно далеко - 18 верств від залізниці, перестало бути торговим центром і річковим портом. Підприємства закривалися, а ті, що були знищені чи пошкоджені пожежами, не відбудовувалися. Березне стало звичайним селом. Лише за традицією його продовжували йменувати містечком. У XX ст. Березне хоча й втрачає своє економічне значення, але в судово-адміністративному підпорядкуванні стає другим повітовим містом після Рівного.
Круговерть громадянської війни (досить широко відображена в "Історії міст і сіл Української РСР") завершилася підписанням в 1921 р. Ризького договору між РСФСР і Польщею. Березне у складі західної частини Волині відійшло до Речі Посполитої.
За часів польської окупації містечко було центром Березнівської гміни Ровенського повіту. 1 січня 1925 р. з нього було вилучено Деражне, Степань, Березне, Людвипіль та утворено з них Костопільський повіт. Колишню Березнівську волость поляки поділили на дві гміни - Березнівську і Людвипільську.
Більше половини мешканців Березного (440 дворів) займалися сільським господарством. До містечка належало також 165 хутірських господарств. Духовні потреби березнівчани могли задовольняти у православному храмі, римо-католицькому костелі, п'ятьох невеличких синагогах.
Особливістю містечка Березне, яка виокремлювала його серед інших міст Волині, був національний і релігійний склад населення. За даними 1927 р., тут проживало 2900 міщан (без жителів, які мали земельні наділи), з них українців - 1,3 %, поляків - 4,3 %, росіян - 0,4 %, німців - 0,4%, чехів - 0,6 %, євреїв - 93 %. У Березному була одна з найміцніших єврейських общин на Волині. Вона мала, як і повсюдно в Польщі, закритий характер. На першому плані була іудейська віра і пов'язана з нею релігійна організація (гміна). Важливу роль в громадському житті євреїв відігравала мережа власних культурних і громадських організацій. У Березному найвідомішим було відділення товариства "Тарбут", яке ставило за мету введення в єврейських школах мови ідиш і утримувало мережу власних освітніх центрів. На початку 20-х років уся торгівля і ремесло знаходилися під контролем євреїв. У той період розпочинаються дії католиків і православних щодо обмеження ролі й доходів євреїв.
Найважливішим кроком було створення спілок селян і споживачів, які продавали і скуповували сільськогосподарські продукти без посередництва єврейських купців. Виникали промислові заклади і ремісничі майстерні, фундаторами яких були християни. В 1934 р. в гміні функціонувало понад 60 нелегальних майстерень кравців-селян.
У подальшому доля тисяч осіб єврейської національності була трагічною - їх по-варварському винищили німецько-фашистські окупанти.
У 20-30 pp. в Березному діяли різні гуртки, організації революційного спрямування, які виступали проти польської влади. Члени організації "Українське національне відродження", створеної Т. Бульбою-Боровцем, більшість членів "Просвіти" боролися проти поляків, комуністів і Червоної армії за створення незалежної демократичної держави.
Великий внесок у розвиток національно-визвольного руху в краї зробив осередок "Просвіти", заснований священиком Української Автокефальної церкви отцем Миколою Буховичем. Відомим діячем "Просвіти" був і директор української семирічної школи Микола Романкевич.
Просвітяни організували читальню, хор, драматичний гурток. У страшному для України 1933 р. члени осередку зібрали мешканців Бєрезного і розповіли про голод в УРСР. Для допомоги голодуючим було зібрано кілька підвід зерна. Проте радянські прикордонники не пропустили валку, запевнивши супроводжуючих, що ніякого голоду в Радянській Україні немає. В 1938 р. поляки розігнали "Просвіту".
У період фашистської окупації через район проходили шляхи партизанських з'єднань С. Ковпака, М. Наумова, О. Сабурова, І. Шитова. У руслі національно-визвольного руху діяли загони Тараса Боровця (Т. Бульби), пізніше до цієї боротьби долучилися загони УПА (С. Бендери).
10 січня 1944 р. під час Житомирсько-Бердичівської операції за участю 121 Гомельської гвардійської стрілецької дивізії (командувач - генерал-майор Червоній), 121 стрілецької дивізії (командувач - генерал-лейтенант О. Сараєв) та партизанських з'єднань Шитова і Наумова Березнівський район було визволено від фашистів. Після визволення краю розпочався період відбудови народного господарства. В районі розвивалася промисловість і сільське господарство. Створювалися заклади культури та освіти. Нині в районі діють 10 промислових підприємств, 19 сільськогосподарських підприємств, 241 підприємство торгівлі. У 1999 р. в м. Березному введено в дію першу в Україні сірникову фабрику, яка виробляє продукцію найвищого ґатунку. В с. Моквин функціонує паперова фабрика, відома продукція Березнівського фарфорового заводу. Промислові підприємства району випускають сірники, папір, фарфоровий посуд, спирт-сирець, масло тваринне, брус стопорний, запасні частини до сільськогосподарських машин, продукти харчування. В районі є 56 освітніх закладів, 89 закладів культури.
У грудні 2000 р. Верховна Рада України надала Березному статус міста.
Подорожуючи Рівненщиною, варто відвідати дендрологічний парк, що знаходиться на території Березнівського лісового коледжу. Його було закладено у 1979 p. на площі 30 га. Дендропарк створювали кропіткою працею впродовж двадцяти років ентузіасти, студенти та викладачі Березнівського лісового коледжу. Таким чином, було зібрано близько 900 видів і форм деревних рослин. У парку представлені кращі зразки рослинності різних регіонів країн і континентів.
Сьогодні у парку 7 км оглядових доріжок. В основі розміщення колекцій дерев і чагарників - поєднання ботанічно-географічного й систематичного принципів. Групування за родами і видами в межах певного регіону дає змогу легко орієнтуватися, порівнювати видові й формові особливості рослин і, зокрема, отримати уявлення про дендрофлору певного регіону. Враховано також декоративний ефект від сумісного зростання тих чи інших видів, форм і родів. У структурі парку виокремлено декоративні ділянки: вхідну частину, модульний сад, березовий гай, кам'янистий сад, сірінгарій, сад витких рослин, колекцію вербових, сад жасмину, ділянку пам'ятних посадок. Зокрема у березовому гаю зібрано 45 видів і форм берези з різних континентів, у саду жасмину - близько 25 його видів і сортів, у сірінгарії - 24 види бузку, у ділянці збірних екзотів - 40 видів дикорослих троянд, 20 видів глоду тощо.
Серед рослин Північної Америки, яких у колекції парку близько 200 видів, слід назвати клен сріблястий, акацію мексиканську, різновиди американської сосни, ялини, туї західної; серед рослин японсько-китайського регіону (колекція нараховує 105 видів) - модрину і вільху японські, яблуню Цумі, грушу Каллера, колекції спіреї, барбарису, кипарисових.
Поблизу селища Соснового по обидва береги Случа розкинулося справжнє диво - природний заказник "Соколині гори". Ці мальовничі місця понад Случем називають "Надслучанською Швейцарією". Чарівний куточок природи, овіяний легендами, приваблює до себе мандрівників багатогранністю ландшафтів, своєрідністю геологічної будови, прозорістю струмків і озер, багатством флори та фауни. Цей край недарма називають перлиною України.
На узвишші збереглися руїни середньовічного замку, зруйнованого шведами у 1708 р. Це так званий Губківський замок. Відомий краєзнавець Волині і Полісся О. Цинкаловський у своєму дослідженні "Стара Волинь і Волинське Полісся" (надруковане в 1914 p.), простежує історію Губківського замку з XV ст. В "Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии" Теодоровича знаходимо також відомості про Губківський замок і його власників. "Село Губків під назвою містечка Хубкова Луцького повіту, як володіння каштеляна Брацлавського, старости Луцького, Володимирського підкоморія Олександра Семашка" згадується в актах від 7 березня 1596 р., та в акті від 10 січня 1596 р.
Першим відомим Семашком, який володів Губківським замком, був Богдан Михайлович, ковельський староста. Його син Олександр Семашко був знаним на Волині феодалом. Він відзначився своєю відвагою в битві 1537 р. під Дубном і одним із перших на Волині за сприяння єзуїта Гербста перейняв католицьку віру. З того часу серед населення Волині про нього пішла недобра слава католика-фанатика, ворога православної віри і свого народу.
Протягом століть Губківський замок неодноразово руйнувався і знову відроджувався. За легендою, переказаною О. Цинкаловським, у 1504 р. замок був захоплений татарами через зраду місцевої жінки-чаклунки Сергії, яка вказала дорогу до містечка. Татари зруйнували місто і замок, але не змогли здобути церкву.
Відносна висота гори, на якій стоїть замок, над рівнем річки - більш як 32 метри. За композицією і пропорціями замок у Губкові вважався одним із найдосконаліших у Волинських оборонних комплексах. Споруда була подібна до трапеції, мала чотири кутових вежі зі стрільницями, в'їзну браму і підйомний міст. У дворі знаходилися житлові й господарські будівлі. На подвір'ї замку залишився глибокий колодязь, змурований із каменю. Під замком були льохи і в'язниця. Збереглася легенда, що Губківський замок був з'єднаний підземним ходом із Марининським православним чоловічим монастирем.
В актах від 1596 р., у свідченнях возного згадується, що замок було взято сотнею війська Григорія Лободи, який оволодів неприступною твердинею.
У XVII ст. в Губківському замку був свій бургомістр і члени міської управи - лавники. В 1704 p., проходячи через Губків, російські війська Петра І зовсім сплюндрували містечко "не залишивши ані однієї крамнички, ані винниці". В 1708 р. шведи остаточно зруйнували Губківський замок, після чого його вже не відбудовували. А в 1713 р. містечко взагалі перестало існувати. Губківський замок і 16 сіл перейшли від Семашків до родини Центаврів. У 1755 р. ці володіння купив за 277 тис. польських злотих Фелікс Бічинський. На той час у Губкові налічувалося 49 будинків і 413 жителів.
Нині в історичному музеї місцевої школи зберігаються зразки вогнепальної і холодної зброї XV-XVII ст. Часто у домівках місцевих мешканців можна побачити глиняні люльки того часу.
На околицях сучасних сіл Більчаки, Голубне, Губків, Маринин і сьогодні знаходять пам'ятки, що доводять факт існування у ХІ-ХІІІ ст. на цій території давньоруського городища. Проте, обминувши його залишки, потрапляємо до підніжжя піщаної гори, яку в народі назвали Дзвонецькою. Місцеві жителі розповідають, якщо в сонячну погоду прикласти вухо до землі, то можна почути відгомін дзвонів. На Дзвонецькій горі є давня козацька могила - великий кам'яний хрест, який неначе похилився від тяготи століть, звеличуючи її вигляд.
Найдавнішим храмом Березнівського району є церква Різдва Богородиці у с. Друхів, збудована в 1793 р. За історичними джерелами, дещо пізніше, в 1801 р., на кошти парафіян було побудовано церкву в ім'я Преображенія Господня (с. Маринин). Будівля була дерев'яною на кам'яному фундаменті, вкрита залізом. У 1857 р. храм було відремонтовано, а в 1882 р. біля церкви добудували дерев'яну дзвіницю.
У с. Бистрині знаходиться церква Святого Миколая (XIX ст.), побудована в 1845 р. на кошти поміщика Михайла Леонтійовича Корженівського. У 1842 р. за його допомоги в с. Поляни було закладено церкву Святого Архістратига Михаїла: дерев'яна, з аналогічною дзвіницею, міцна й з достатнім начинням. В церкві зберігаються сповідальні відомості з 1848 p., а опис церковного майна складено в 1851 р.
До об'єктів, що мають історичну, культурну й архітектурну цінність, належить ще одна будівля, збудована Корженівським, - церква Іоанна Богослова, що розташована у с. Балашівка.

 

Авторські права 2017 © Офіційна веб-сторінка Березнівської районної ради Рівненської області. Усі права захищені.
Joomla! — безкоштовне програмне забезпечення, яке розповсюджується за ліцензією GNU Загальна Публічна Ліцензія.
2006-2012 © Український переклад Joomla! Україна.